Сьогодні вранці його вбивали. Як досвідчені кати, мучили, знущались, поступово відбирали життя. Гострі леза з усіх боків впивалися в нього. По черзі, одну за одною, відрубували частини і кидали їх на купу. Навіть гілки, стогнучи, падали додолу. Він, безпорадний, бачив, як спітнілі люди з пилками й сокирами в руках нівечили його - ще зовсім недавно такого могутнього І сильного. Бризками крові розліталась усібіч тирса.
Теплий запах деревини хмарою стояв в повітрі над місцем злочину. І ось один лиш стовбур біліє ранами зрубаних гілок. Короткий німий монолог стане прощанням вмираючого.
"Я не можу чинити вам зла. Я виріс тут, аби давати вам життя - вилучати кисень, годувати вас своїми плодами, ховати під зеленою кроною від нав'язливих сонячних променів і краплин дощу, милувати ваш погляд розкішним листям і нашіптувати романтичні мелодії закоханим парам.
Я не можу вас ненавидіти. Я вас занадто добре знаю. Знайомився з вами, коли ви ламали мої віти, рвали моє листя, коли шкрябали мою кору.
Я давав життя - ви ж знищили мене.
Я вас прощаю, бо не можна сердитись на нещасних".
Удар сокири. Ще раз. Лезо впивається востаннє. Лишився низенький пеньок. А за ним - порубане, пошматоване лежало його тіло: кілька частин стовбура, десятки гілок, великих і маленьких, на яких ще зеленіло листя, хапаючись за останні хвилини життя. Ще мить - і на місці могутнього гдріха буде лиш зранена земля, з котрої вирвали корені понівеченої рослини.
...У парку, де колись тягнувся до сонця могутній горіх, стоїть малесенький кіоск із блискучим написом "Гральні автомати".
Наталія ШЕВЧУК, 17 років. ...
Читать далее